«Громадське ТБ»: 200 грамів професіоналізму і чайна ложка надмірного патріотизму

                                                                                      Теймураз Бзікадзе
                                                                                       18 жовтня
   У сучасних реаліях нам пропонується безліч альтернативних джерел інформації: від класичних «щотижневиків» до швидко- і легкодоступних інтернет-видань. Кожне з цих джерел (якщо воно самодостатнє і якісне) має свою особливість, за якою його можна легко впізнати серед десятків інших. Це може бути або нестандартний формат викладу інформації, або винятково широкий її об’єм, який редакція/телеканал/радіо може здобувати за рахунок своєї авторитетності і майстерності у пошуку новин.

    У наш час, коли Інтернет пропонує широкі можливості, хто завгодно може стати журналістом. Дуже часто стається так, що незалежний інтернет-журналіст зі своїм каналом на YouTube чи блогом у Twitter є надійнішим джерелом новин, ніж якийсь телеканал.

    Проте, це окрема тема для розмови. Факт залишається фактом: за теперішніх умов активного розвитку найрізноманітніших ЗМІ просто неможливо відчувати нестачу інформації або незадоволення потреби у якісному новинному контенті.

    Зокрема, одним з таких сучасних і просунутих засобів масової інформації є інтернет-видання «Громадське ТБ». Насамперед, варто сказати, що цей ресурс є відносно молодим, хоча вже міцно закріпився на поважній позиції серед інших ЗМІ. Мабуть, це зумовлено завдяки його молодіжній скерованості.

    Для початку, відразу впадає у вічі приємний, сучасний сіро-оранжево-білий «Material» дизайн. Такий хід не лише милує око, але й свідчить про те, що видання намагається йти в ногу з часом і залишається в курсі не лише останніх новин, але й модних тенденцій. Це важливо, адже недарма кажуть, що зустрічають за одягом. ЗМІ, яке оформлене по-сучасному і складає приємну, яскраву картинку, завжди привертатиме більше уваги, ніж застарілий інтерфейс.

    Тим не менш, це технічний момент, а в журналістиці найважливіше – власне журналісти та контент. Тут у «Громадського» теж все непогано:  журналісти спілкуються легко, по-сучасному, часом навіть використовують сленг, що створює атмосферу взаєморозуміння і усуває бар’єр між поколіннями. Іншими словами, якщо глядачеві 19 років, і він переглядає ефір «Громадського», який веде 40-річний Роман Скрипін або 30-річний Богдан Кутєпов, то різниця у віці та менталітеті аж ніяк не заважає споживачу на сто відсотків розуміти ведучого. Наприклад, коли Роман каже: «Не намагайтеся мене тролити», то складається враження, що слухаєш свого товариша. Звісно, це не заважає їм бути компетентними фахівцями. Такі особи, як Євген Глібовицький, Анастасія Станко або Сергій Андрушко давно довели свою журналістську професійність і міцно закарбувалися в історії української (а дехто – не тільки) журналістики.

    По-друге, в студію «Громадського» не лінуються запрошувати коміків, музикантів та інших артистів або просто відомих людей, які користуються чималою популярністю серед молоді (комік Данило Поперечний, музикант Святослав Вакарчук тощо). Звичайно, без новин про політику, економіку та події АТО зараз нікуди, але якісний ЗМІ обов’язково мусить розбавляти цей вихор «вічних тем» чимось творчим, пізнавальним, на кшталт інтерв’ю з цікавою особою, ніяк безпосередньо не пов’язаною з вищезгаданими сферами.

                           

    Однак, немає бочки меду без ложки дьогтю. І у випадку з «Громадським» цей неприємний момент полягає в тому, що інколи журналісти, попри свою професійність, дозволяють собі перебивати респондента або ставити надто провокативні запитання. Інколи на «Громадське» приїжджають представники російського шоу-бізнесу або експерти з якихось питань. Здавалося б, цікава ідея – послухати людину «по той бік паркану» і дізнатися її думку з певного питання. Звісно, так званих «ватників» ніхто не запрошує, мова йде про адекватних представників російського народу. Однак, таке, здавалось би, цікаве інтерв’ю зводить нанівець поведінка журналіста, який часом не поважає свого співрозмовника. Той же Роман Скрипін нерідко перебивав тих, хто з ним спілкувався, а якщо це людина з Росії, то взагалі провокував на висловлювання на кшталт «Путін х**ло». Можливо, навіть мала місце певна зневага на національному рівні. Це безсумнівно неправильно, коли журналісти такого рівня дають волю емоціям, виконуючи свої професійні обов’язки. Ні для кого не секрет, що людині з російським паспортом просто-на-просто небезпечно публічно гостро висловлюватися про Путіна чи його оточення. Проте, здається, деяких українських журналістів це не хвилює, їм головне, що вони в безпеці і можуть вільно говорити що завгодно про російську владу. А найцікавіше – тема розмови може взагалі не стосуватися політики, проте журналісти «Громадського» майстерно скеровують бесіду у «потрібне» русло.

    Як висновок, можна сказати, що «Громадське»  - якісний ресурс із професійними журналістами, які майстерно виконують свою роботу, надаючи споживачам хороший контент. Однак інколи респондент говорить те, що не подобається журналісту або намагається уникати відповіді, і тоді емоції беруть гору. Журналіст починає перебивати або навіть перекрикувати свого співрозмовника. Особливо це помітно, коли в студії сидять громадяни Росії. Саме тоді починається гра «Змусь росіянина розкритикувати Путіна».